Коли музика небезпечна?

 Коли музика небезпечна?

Музика стає небезпечною не тоді, коли вона гучна.

А тоді, коли не збігається з інтересами держави.

У ніч на 23 січня 1921 року був убитий Микола Леонтович — український композитор і фольклорист, автор «Щедрика». Мелодії, яку світ знає як Carol of the Bells. Пісні, що й сьогодні має шалену популярність у світі.

Леонтович не був політиком.

Він не воював і не виголошував маніфестів.

Але його музика — стала політичною.

Після поразки Української Народної Республіки Симон Петлюра ініціював культурну дипломатію: українських музикантів відправили на гастролі Європою та Америкою. Українська республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця співала українські пісні на світових сценах. Саме тоді «Щедрик» став голосом України без держави.

Леонтович у цих гастролях участі не брав.

Але саме його музика там звучала.

У той самий час, удома, він впустив до свого дому людину, яка представилася борцем із бандитизмом. Залишив її на ніч. Зранку був убитий. Пізніше з’ясується — це був агент яких то там спецслужб.

Прямого документа, що Леонтовича вбили саме через «Щедрик», немає.

Але є логіка системи: культура, яка живе поза контролем, — небезпечна.

Це стало особливо очевидно пізніше.

Середина ХХ століття. Київ.

Композитор Борис Лятошинський пише Третю симфонію.  Після прем’єри розпочинається кампанія «народного осуду»: звинувачення у формалізмі, ідеологічні збори, публічний тиск. Симфонію забороняють виконувати, композитора змушують переписати фінал. Оригінальна версія фактично зникає зі сцени.

Після травлі Лятошинського інший класик української музики — Левко Ревуцький — відмовляється від завершення і публічного існування власної Третьої симфонії. Не через заборону.

Через страх повторити побачене. Так виникає найефективніший механізм контролю — самоцензура.

Держава вже не мусить наказувати:

що писати

як звучати

про що мовчати

Митець робить це сам.

Концерти стають добровільно-примусовими.

Творчість — узгодженою.

Усе, що не вписується, — зникає.

Чи існує таке в «цивілізованих країнах» — США, Франції?

Там теж є критика, скандали, бойкоти. Але є принципова різниця:

там держава не визначає, якою має бути музика.

Твір можуть не прийняти — але його не знищують.

Композитора можуть критикувати — але не змушують каятися і переписувати партитуру.

Саме тому у ХХ столітті митці тікали з імперій у Париж, Нью-Йорк, Лос-Анджелес.

Не за комфортом — за правом звучати.

Леонтовича вбили кулею.

Лятошинського — зламали ідеологією.

Ревуцького — змусили замовкнути наперед.

Різні методи.

Одна причина.

Бо іноді музика — це не мистецтво.

Цензура — це діагноз. Музику потрібно вміти слухати, а не використовувати. Музика може бути різноманітною. Бо вона належить народам, а не владі.